«ТАЙСТРА» -  МОЯ ЛЮБОВ.

 

Початок цієї оповіді я відношу в шістдесяті роки минулого століття. В ту пору я, молодий офіцер, був направлений у відрядження в Москву на нараду військових культурно – освітніх працівників.

Нарада проходила в Центральному Будинку Радянської Армії. Потрібно зауважити, що організатори наради добре підготувались до її проведення. Для нас виступали професійні і самодіяльні артисти, організовувались екскурсії, відвідини театрів та музеїв.

В фойє ЦБРА була організована фотовиставка пам’ятників воїнам, що загинули в боротьбі з фашизмом. Фотографії були великих розмірів, багато з них виконані в кольорі і буквально зачаровували своєю монументальністю.

…Раптом мій погляд упав на фотографію пам’ятника, який своїм виглядом кардинально відрізнявся від дещо стандартних меморіалів, представлених в експозиції.

На тлі вузької гірської ущелини стоїть фігура партизана з автоматом у високо піднятій руці. Він неначе казковий богатир перекриває собою прохід в рідні гори незваним завойовникам.

Читаю пояснення до фотографії: «Пам’ятник партизанам – ковпаківцям. м. Яремче, Івано – Франківської області». Довго іще я стояв і насолоджувався шедевром українського скульптора Василя Бородая і не думав, і не гадав, що пройде зовсім небагато часу і армійська доля перенесе мене з берегів Волги на береги швидкоплинного гірського Прута. В край, який називається поетичним словом Гуцульщина. Так, це той край, де живе відома всьому світу красуня – гуцулка Ксеня, де горді гуцули пасуть свої отари овець, де через Прут перекинуті кладки до сердець коханих.

Гуцульщина відразу і назавжди заволоділа моїм серцем. І тому, коли закінчилась моя армійська служба і постало питання вибору місця проживання, я не роздумуючи вибрав Гуцульщину. Тут, в Яремче, я знайшов і свою долю – милу Галю, з якою живемо разом майже сорок років. Тут народилася, виросла, отримала освіту і ввібрала в себе культуру Гуцульщини моя донька Валерія.

Все тече, все змінюється…Минають століття, рушаться імперії, знищуються ідоли і тільки вічні Карпати зберігають вічне і непорушне – гуцульську культуру, пісні, обряди, своєрідну мову - все те, що дає нам повід серед десятків і сотень народів і культур чітко визначити – це гуцули, це Гуцульщина.

Ось так я пов’язав свою життєву стезю з Гуцульщиною, з Яремче.

А як воно далі було – все розповім по – порядку. Слухай, дорогий читачу!

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО.

 В ті часи призначення на відповідальну посаду можна було отримати тільки за прямою вказівкою райкому партії. Пройшов цю чистку і я, тим більше,  що мені була запропонована посада директора ідеологічного закладу – Яремчанського міського Будинку культури.

 За наказом про призначення іду в Надвірнянський районний відділ культури, яким в ту пору керував Василь Федорчук. Завідувач залишив про себе враження розумного і знаючого свою справу спеціаліста. Та так воно в принципі і було, адже можна стверджувати, що культура Надвірнянщини високо котувалась в області. Достатньо тільки нагадати про духовий оркестр під керівництвом Д.Скікуна, симфоджаз з Надвірнянського НПЗ під керівництвом Б.Туєшина, оркестр народних інструментів «Аркан» під керівництвом С.Орла. А ще ж були десятки інших не менш колоритних творчих колективів.

 Я отримав призначення в Яремчанський Будинок культури, де в переліку інших колективів художньої самодіяльності працював і вокально – інструментальний ансамбль «Чугайстри».

 Як не дивно, розумний Василь Федорчук порадив мені якщо й не розігнати, то в крайньому випадку обуздати неформальних лідерів яремчанської молоді – учасників відомого вже на той час ВІА. Але боротись проти меломанів, фанатів і послідовників Ліверпульської четвірки в цій величезній країні було, м’яко кажучи, справою безнадійною. В країні буквально шквалом неслась, я не побоюсь цього слова, культурна революція. Щоденно при Будинках і Палацах культури, заводах і фабриках, військових частинах і учбових закладах створювались вокально – інструментальні ансамблі і не було їм кінця. Як завжди буває, кількість з часом почала переростати в якість. І ось вже з’явились досить цікаві музичні колективи – «Смерічка», «Опришки», які, можна сміливо стверджувати, вже представляли певну культурну цінність.

 І все – таки владоможці не любили цих самодіяльних артистів - вони не вписувались в глянцевий вигляд надійних учасників художньої  самодіяльності, які співали і танцювали те, що їм було запропоновано і дозволено.

 А ці були якісь довговолосі, співали ті пісні, які хотіли, та ще й на українській мові. Звучання музики було сильним, але не зовсім якісним.  Так, ансамблі ці не ласкали слух партійних бонз, ось і було бажання взяти все це і заборонити. Але заборонити цей наростаючий вал уже було неможливо. І кожен вечір в тисячах Будинках культури та клубах десятки тисяч молодих людей з благоговінням слухали своїх кумирів, які співали рідні для них українські пісні.