В 1976 році в Івано-Франківське облуправління культури приїхала у відрядження начальник Управління Міністерства культури СРСР Катерина Данилова. Коли її відрядження уже завершувалось, начальник облуправління культури Малашевський Ярослав Васильович привіз К. Данилову в Яремче. Нашій гості ми постарались показати всі красоти Карпат, а найголовніше – вона послухала українські пісні у виконанні «Чугайстрів». І приємно це пригадати, Данилова була в захопленні. А щоб вже повністю познайомити москвичку з гуцульським побутом, повели її в колибу. Пригощали стравами гуцульської кухні. Тут і бануш, і січеники по – гуцульськи, деруни по – яремчанськи і інші оригінальні наїдки. Зрозуміло, взяли і пляшечку горілочки. І хоч Данилова, будемо казати чесно, не дружила зі спиртним, але встояти перед проханням Ярослав Васильовича було просто неможливо. Наливаючи в рюмку горілку, він добродушно приговорював: «Наливаю по цю риску». Данилова від цього «наливаю по цю риску» була просто в захваті. Що не кажіть, а приймати гостей у нас вміють. Вже під кінець вечоринки я якби випадково пожалівся їй на відсутність апаратури та автобуса. І Катерина Данилова сказала тільки одне слово: «Приїжджай!»
Я не став відкладати справу в довгий ящик і помчав в білокам’яну наступного тижня. …Сиджу в приймальні Данилової, поряд зі мною ще один відвідувач (як я пізніше довідався, міністр культури Молдавії). Рівно о дев’ятій в приймальню з царственним виглядом заходить Данилова, оглянула присутніх, побачила мене і радісна посмішка осяяла її обличчя. «Саша, добрий день! Як там Ярослав Васильович поживає? Я «по цю риску» до цих пір пам’ятаю. Ну добре, заходи».
Всі справи були вирішені десь хвилин за десять – п'ятнадцять і ми стали володарями автобуса «Кубань» та комплекту акустичної апаратури «Соліст» виробництва Ленінградського оптико – механічного об’єднання «ЛОМО».Доречно сказати, що власне в цей період об’єднання закінчувало виготовлення унікального шестиметрового телескопу, який служить науці і по цей день. А апаратура давно вже відслужила своє, бо вона в номенклатурі виробів «ЛОМО» значилась як продукт ширвжитку. Хоч ми ніколи не нарікали на її якість.
На прощання Данилова по-царськи обдарувала мене двома квитками в Малий театр на спектакль Шукшина. В театр ми пішли разом з Віктором Мотруком. Він в той час навчався в Москві в аспірантурі і зустрітись в столиці з земляком, погодьтесь, було великою радістю само по собі, а сходити з товаришем в театр – це вже просто щастя.
В період початкової стадії становлення України як самостійної держави, чого гріха таїти, було не до ансамблів. Але минав час, держава міцніла, прийшли до керівництва молоді, з новим мисленням люди. Ось власне вони і не дали загинути колективу. В першу чергу це відноситься до мера міста Миколи Палійчука. Микола ще зовсім молода людина, але серцем гуцула відчув, що рідне, кровне втрачати не гоже. І чи не в самий критичний момент в житті ансамблю він без роздумів простягнув руку допомоги місцевим аматорам сцени. У хлопців багато друзів, дякуючи спонсорам Петру Семківу, Богдану Герасим’юку, Олександру Колядко, Ярославу Волошину, іншим добрим людям ансамбль живе і працює.
На Прикарпатті добре знають знамениту сім’ю різьб’ярів Шкрібляків. Їх вироби з дерева можна побачити в музеях Європи та Америки, Азії та Австралії. Славетний був цей гуцульський рід. З цього ж роду походив і Микола Васильович Шкрібляк – стовідсотковий гуцул, який, займаючи пост заступника голови Івано-Франківської облдержадміністрації, допоміг «Тайстрі» придбати комплект імпортної апаратури. Прикро, що після трагічної загибелі Миколи Шкрібляка зв’язки, природньо, обірвались. Великі були у нас з ним плани, та не судилось їм було збутись.
Іще Антон Чехов сказав, що театр розпочинається з вішака, але щоб театр запрацював, потрібні ще і сценічні костюми. Так само потрібні вони були і «Чугайстрам». То ж десь під кінець 1974 року ми почали впритул займатись і цією проблемою. Попрацювавши з декількома професійними художниками – дизайнерами одягу, ми врешті – решт зупинились на одному з ескізів, який затвердили одноголосно. Це був ескіз стилізованого гуцульського костюму у всьому своєму кольоровому розмаїтті і вишуканості. Поїхали ми з Мар’яном, прихопивши цей ескіз, в облуправління культури. Начальник управління Малашевський Ярослав Васильович схвалив ескіз. Але ж де взяти кошти? Довелось вмовляти головного бухгалтера управління Сандлера, і коли це вдалось, Ярославу Васильовичу нічого не залишалось, як дати добро. Заодно він порадив нам шити костюми в майстерні по виготовленню сценічних костюмів. Керував цим ательє Сегеді, людина щонайвищих професійних навиків, і коли ми приїхали на перший обмір і для працівників ательє дали невеличкий концерт, у нас від начальника до швачки з’явились десятки друзів. Костюми почали шити прискореними темпами. Ми регулярно прибували на примірки і раділи як діти, коли бачили, як під майстерними руками умільців народжувались наші надзвичайно красиві костюми. Так, костюми вийшли на славу, і коли ми вбрали їх і пройшлись від Будинку культури до привокзальної площі, це було явище! Місцева молодь буквально поїдала очима цю рукотворну красу.
Довго служили ці костюми артистам, та настав час і нові пошити.. Тому ми звернулись до майстрині образотворчого мистецтва Наталії Женіщук. Наталія - викладач місцевої школи мистецтв. Всю любов вона віддає своїм вихованцям, а вони радують свою вчительку призовими місцями на обласних і республіканських виставках. У неї свого часу успішно навчались і діти артистів ансамблю – Ілона Тодадзе та Іван Вірста. Їхні роботи займали найвищі місця на різноманітних конкурсах. Тому й не дивно, що вони і надалі пов’язали свою долю зі світом образотворчого мистецтва, удосконалюючи свій художній хист в мистецьких ВУЗах. Прикарпаття. То ж цілком зрозуміло, що коли ми попросили Наталію Петрівну виготовити ескізи нових костюмів, вона з радістю взялась за цю справу. Так ми незабаром отримали ще один комплект сценічних костюмів. А було це взимку 1986 року.
Для вирішення своїх амбіційних планів нам гостро не вистачало свого транспорту. І ось настав момент, коли ми з водієм Будинку культури Дрогобицьким Василем Михайловичем відправились в столицю Кубані – Краснодар за своїм автобусом. Швидко оформивши на заводі документи, ми рушили в зворотному напрямку. Краснодар проводжав нас чудесною погодою, і хоч надворі був початок грудня, ніщо не віщувало непогоди. Проскочивши на паромі вузьку морську протоку між Краснодарським краєм і Кримом, опинились на території України. І ось, починаючи від Джанкоя, почалось – ми потрапили в тенета стихії, що розгулялась не на жарт. Вночі ми проїжджали красуню – Одесу, місто моєї військової юності, де я навчався в артилерійському училищі. І, Боже мій, як було незвично їхати вулицями мільйонного міста в абсолютній темноті, тільки де – не – де в вікнах багатоповерхових будинків мерехтіли вогники свічок. В полі, крізь заметіль, інколи можна було побачити зламані як сірники телеграфні стовпи, та навіть гігантські високовольтні опори були понівечені стихією. Скажу чесно, що якби не водій Дрогобицький, ми могли б потрапити в значно гірші і непередбачуваніші обставини. Але Василь Михайлович був класним водієм, впевнено вів нашу «Кубань» додому. Коли ж ми приїхали додому, я прочитав в газеті статтю «Раз в сто років» про те стихійне лихо, в яке ми випадково потрапили.
