Поряд з Юрком Кошелем стоїть на сцені теж худий і теж високий довговолосий хлопчина в темних окулярах. Ходить він повільно, човгаючою ходою, і, напевне соромлячись свого росту, згинається як знак запитання. У нього в руках гітара і він, звертаючись до хлопців, вимовляє протяжно: «Чуваки». Це Ромко. Роман Григорів, музикант – гітарист. Ромко – яремчанець, і в свої дев’ятнадцять був круглим сиротою. Хлопець жив сам – по - собі і велике чудо, що прибився він до ансамблю, який на довгі роки став йому рідною домівкою. Тяжко сказати, що сталося б з Романом, куди могла б повести його лиха доля, та Бог був милостивий, а люди доброзичливі, тож все пішло у нього як у людей – одружився, переїхав жити в Київ, став хорошим сім’янином. І дотепер не забуває, що путівку в життя він отримав в «Чугайстрах»…А зараз по сцені ходив гітарист Ромко і, звертаючись до колеги, що гра на клавішних інструментах, гнусавив: «Квас, чувак, тут лажа».
Того, кого назвали Квасом, був невеликого росту симпатичний хлопець, який встигав на сцені робити все – і підспівувати солісту, і поспілкуватись з барабанщиком, і затіяти творчу суперечку з Григорівим. Його було багато, та це не заважало колективу. Ігор Квас ріс в благополучній сім’ї. Його мама, Марія Степанівна, працювала міським нотаріусом, а тато, Олександр Миколайович, керував підрозділом турбази «Гуцульщина». Сім’я дала йому можливість поступити в інститут, який Ігор успішно закінчив. І ось вже в колективі з’явився ще один музикант з вищою музичною освітою. Тепер же Ігор, не покидаючи виступів на сцені, займається підприємницькою діяльністю
… «Чугайстри» в процесі репетиції працювали над ще мало відомою піснею «Верба». Я її чув вперше, але тим не менше мені сподобалось в пісні все – і слова, і весела запальна мелодія, і те, з якою любов’ю молоді музиканти співали про вербу, яка завжди повертає їх до рідного дому. Мені приємно, що з моєю високою оцінкою цієї пісні погоджуються тисячі і тисячі слухачів, бо ж недарма «Верба» довгі роки входила в репертуар ансамблю.
Я тихо встав і вийшов із залу, На душі було спокійно і радісно, адже початок моєї нової сторінки в житті розпочався вдало.
Сонце вже почало хилитися до заходу, по центральній вулиці міста прогулювались відпочиваючі, повітря було чисте і п’янило своєю свіжістю. Від перону вокзалу в сторону Рахів відправився ,,львівський” потяг і наступила вечірня тиша. Закінчили свою репетицію і «Чугайстри». Ввічливо попрощавшись зі мною, вони пішли по своїх справах молодості, а зі мною залишився Мар'ян. Ну що ж, Мар'ян, давай поговоримо. Про що будемо говорити? Та, звісно, про ансамбль, про проблеми, які йому заважають… І давай трішечки помріємо, адже це незаперечно – мрія веде вперед. А нам всім ох як хотілось зробити цей перший крок вперед!
ПЕРШІ КРОКИ.
Ми з Мар’яном присіли на дерев’яну лавку – колоду, що стояла біля Будинку культури, запалили…На моє питання, що ж собою являють в даний час «Чугайстри» і як народився цей колектив, Мар'ян неквапливо повів розповідь.
Власне кажучи, ти сьогодні не побачив нашого музичного керівника Юрія Логвіненка. Він поїхав по справах до Івано-Франківська. Ось ми з Юрком і запросили в свій час шкільного учителя музики Бориса Данилишина в склад новостворюваного ансамблю. Борис привів з собою своїх учнів – Ігоря Кваса, Романа Григоріва, Богдана Савицького. А Юрій Логвіненко запросив грати на ударних інструментах свого товариша, професійного помічника бурильника Андрія Снісаренка. Було це в лютому 1971 року. І називався цей новоспечений ансамбль – «Тайстра». Борис разом з Юрієм крок за кроком навчали хлопців основам гри на музичних інструментах. Окрім того, Юрій Логвіненко взяв на себе нелегку місію аранжувальника. Так ось, Юрій для нас – це просто золота жила. Він має абсолютний музичний слух, і недаремно друзі шанобливо називають його Моцартом. Наявність абсолютного слуху змушує Юрія вимагати і від музикантів абсолютно вірного звучання того чи іншого музичного твору. В процесі репетиції він буквально вимотував з хлопців всі жили десятками повторень музичних фраз. Але зате як ми раділи, коли досягали грамотного виконання твору.
Юрій вже відслужив в армії, в танкових військах, гордиться своєю військовою професією, та ось тільки біда – захворів хлопець астмою. Мордує вона його, та він не піддається.
Досить швидко нас помітило Чернівецьке телебачення, що дозволило нам з багатьма відомими в музичному світі людьми. Нам повезло, що доля звела нас з нашим палким шанувальником, меломаном Віктором Мортуком. Він був студентом Чернівецького університету, вивчав французьку мову. А вільний від навчання час проводив в філармонії, де мав близьке знайомство з адміністратором Фаліком П. А. і його дружиною Сіді Таль, Заслуженою артисткою республіки. Віктор був знайомий зі знаними на той час артистами та композиторами і приклав немало зусиль, щоб і ми мали можливість познайомитись з ними. Так ми зійшлись близько з генієм української сучасної музики, автором багатьох відомих пісень Володимиром Івасюком. Пам’ятається, як на сцені нашого Будинку культури він наспівував нам свої нові пісні: «Три перстені», «Дві скрипки» і ін. Володя дав нам чудовий майстер – клас.
Виступи на телебаченні, чесно кажучи, дали нам багато, але, напевне, головним підсумком тих поїздок були контакти з уже добре відомими українськими виконавцями. Ми всотували в себе цей артистичний образ життя, вчились і раділи, коли мали можливість в неформальній обстановці поспілкуватись з тим чи іншим артистом. Так ми познайомились з Іво Бобулом, а на зйомках телефільму «Червона рута» багато спілкувались з молодою красивою співачкою Сонею Ротару. Ми і дома в неї побували, в її невеличкій квартирі, де за відсутності місця їли смачний український борщ, яким пригощала нас господиня, прямо… на підлозі.
В 1972 році ми познайомились з цікавим талановитим музикантом Валерієм Чуніним. Він закінчив Казанську консерваторію, працював в Чернівецькій філармонії в першому складі ансамблю «Червона рута». Після проведених з нами Валерієм декількох показових репетицій стало зрозуміло, що якби ми мали в колективі музиканта такого рівня, то змогли б досягти ще вагоміших успіхів. Прикро, але він не міг прийняти нашу пропозицію, бо відсутність житла і мізерні кошти, які ми йому пропонували, явно не влаштовували його.
