Наступного дня познайомився я і з Моцартом. Юрій виявився на диво сором’язливим, ввічливим і культурним хлопцем.
Час від часу він діставав із кишені балончик з ліками і робив собі інгаляцію. З цим балончиком Юрій намагався ніколи не розлучатись, бо це була єдина дієва допомога в години нападу хвороби, з якою він постійно боровся. Попри все працював він багато, так багато, що інколи і пообідати забував, тоді доводилось нагадувати йому про це…
Пройшло декілька днів і ми зібрались на творчу нараду, де вирішувалось одне питання – репертуар ансамблю. Нарада проходила демократично, кожен мав можливість висловити свою думку, яка або приймалась, або відкидалась. Що співати, над чим працювати, чи буде пропонована пісня цікава глядачам, для якої категорії людей готується той чи інший твір.
Вирішили головне. Основний акцент робити на українську народну пісню а також на пісні молодих українських авторів, яких недаремно називали тоді носіями українського музичного ренесансу. Так спільними зусиллями ми і затвердили репертуар на найближче майбутнє.
А в той час Яремче вже ставало туристичною Меккою. І ми вже не дивувались, коли вранці бачили на залізничному вокзалі черговий туристичний потяг з республік Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики, а то і з Далекого Сходу. Місто з раннього ранку починало жити напруженим життям міста – курорту. Екскурсії по місту чергувались з екскурсіями на скелі Довбуша, знайомством з гуцульською архітектурою, пам’ятниками, музеями, флорою і фауною Карпат… День був напружений і насичений, то ж і не дивно, що туристи протягом дня втомлювались і потрібно було якимось чином виводити їх з цього стану. І найкращою психологічною і фізичною розрядкою для них були концертно – танцювальні програми. Цю місію і взяв на себе ансамбль «Чугайстри».
Вранці, коли туристи ще не розійшлись по туристичних об’єктах, в турпоїзд приходив наш конферансьє Дмитро Досін. Ніхто краще нього не міг проанонсувати наш колектив, то ж не дивно, що ввечері практично всі туристи турпоїзду дружно йшли слухати «Чугайстрів».
Глядачі були приголомшені таким знайомством з гуцульською культурою, нічого подібного в цьому маленькому карпатському містечку вони і не мріяли побачити.
Під час концерту я завжди слідкував за реакцією залу і бачив, як у глядачів з кожною виконаною піснею наростала ейфорія, котра в кінці концерту переростала в гучні овації, дарування букетів квітів, вираження подяки прямо на сцені. Особливо емоційними в вияві своїх почуттів були молоді дівчата. Вони вищали, кричали від захоплення і, чого гріха таїти, цілували артистів. Наші яремчанські дівчата були присутні на кожному концерті, справедливо не бажаючи віддавати своїх легінів приїжджим туристкам, то ж відразу після концерту забирали їх подалі від екзальтованої публіки. І правильно робили.
Так ось, для цієї, будемо казати, російськомовної публіки ми знаходили в своєму репертуарі пісні про їх рідний край, про їхнє місто. І ви знаєте, це допомагало нам швидше знайти спільну мову, з довірою відноситись один до одного. Допустимо, приїхав турпоїзд з Тули, а ми їм на концерті виконуємо пісню «Самовары – самопалы». І знаходячись за тисячі кілометрів від рідної домівки, вони з задоволенням довідувались, що далеко на Заході знають їхнє місто, і більше того, з повагою відносяться до .бойової та трудової слави жителів цього міста.
Все це змусило переглянути свою репертуарну політику. Не змінюючи головного – національного змісту, внесли в свій репертуар і пісні багатьох народів республік неосяжної країни.
Після закінчення концерту ми проводили ще й одногодинну танцювальну програму. Були задоволені всі – і доросла частина туристів, котра отримала насолоду від зустрічі з прекрасним, і молодь – їй поскакати під живу музику було великою втіхою.
Не зразу, не зразу, а поступово про наш колектив почали довідуватись на просторах величезної країни. Ми стали своєрідною візитною карткою Яремче, та навіть і всього Прикарпаття, і хочете вірте, а хочете – ні, але через наші пісні сотні тисяч туристів довідувались про пісенну культуру України. Сказано сміливо, зате справедливо.
